В житті іноді трапляються несподівано приємні моменти.
Недавно до мого будинка завітали незвичайні гості – юні прихожани нашого храму. Вже завершився період колядок, щедрівок і Новорічних вітань.
Тому мета візиту була головною інтригою. І коли хлопці повідомили, що хочуть пожертвувати на ЗСУ від своїх “матеріальних здобутків” – це викликало цілу бурю емоцій: і здивування, і радість, і втіху…
Особливо тому, що це не прості прихожани. Один – наймолодший(але зі стажем) пономар, а інший – син найповажнішого(по стажу) вівтарника. На їх самостійне рішення, мабуть, не в останню чергу вплинув дух церковної громади, спрямований на молитовну і матеріальну підтримку підтримку наших захисників.
Префразовуючи поета, хочеться вигукнути: “О, Україно! Якби твоя земля таких синів не народжувала – засохла б нива життя!
Божого їм благословіння в праці і милосерді!